П'янка, пиятика, гульня, дудліж

Слово "п'янка" дуже часто можна бачити на шпальтах наших газет, воно заходить часом і в живе мовлення, ба навіть у художню літературу, витискуючи давні українські слова: «Та недовго він додержувався своєї обіцянки виправитися: знову почалися п'янки, а далі дрібні крадіжки, й ось уже тяжкий злочин».

Українська класична література й фольклор не знали іменника "п'янка", вони знали тільки прикметник "п'янкий" (із наголосом на останньому складі): «В повітрі стояв густий і п'янкий запах квітів» (Я. Баш); «А ця вишнівка – таки п'янка» (з живих уст).

Російським "пьянство", "пьянка" відповідають українські "пиятика" («Згадую, як Степан Кишук оцього Юхима (правильно – оцьому Юхимові) за неробство та пиятику гострим словом дорікав». – С. Журахович), "гульня" «Без нього і гульня – не гульня». – Т. Шевченко), "дудліж" «Та годі-бо вам! Другий день дудліж у хаті трива!» – З живих уст).

Рицар чи лицар?

Не тільки в сучасній українській художній літературі, публіцистиці й перекладах, ба інколи також у наших класичних творах натрапляємо на слова "рицар", "рицарство", "рицарський": «Кругом усе старе рицарство розтавало» (Панас Мирний); «Старий дуже поважав його за незвичайне рицарство і військову обізнаність» (І. Ле); «Усі вони ревно берегли чистоту рицарської крові свого далекого предка» (В. Собко).

Проте більшість наших класиків, починаючи від І. Котляревського, давала перевагу словам лицар, лицарський, як то з діда-прадіда вимовляв наш народ. Читаємо в «Енеїді» І. Котляревського: «Там лицар всякий парубійко», «Товаришеві Низ сказав: – Не все вперед – назад дивися, ти з лицарства глузд потеряв», «Силач, козак лицарковатий»; бачимо в Марка Вовчка: «Такий же то виріс козак з нього хороший! Що до коня, що до зброї, що до звичаїв лицарських!» Не іншого, а тільки цього слова додержувавсь і Т. Шевченко: «Громада вибрала гетьмана – преславного Лободу Івана, лицаря старого»; те саме знаходимо в І. Франка: «Хіба ж так чесний лицар нападає?»

Таких прикладів із нашої класики й фольклору можна навести ще багато, але мимоволі виникає питання: чи є потреба в існуванні двох паралельних слів, що мають різний звук, але однакове значення? Дехто вважає, що слово лицар слід застосовувати тільки до людей української національної належності, а в інших випадках більше пасує, мовляв, слово рицар.

Навряд чи є потреба в такому нетривкому правилі, що вносить плутанину, тим більше, що воно суперечить нашій мовній традиції: Т. Шевченко називав і кавказьких горян лицарями – «І вам слава, сині гори, кригою окуті, і вам, лицарі великі, богом не забуті»; не вагалась і Леся Українка послуговуватися цим словом, пишучи про шотландців: «Шотландське лицарство усе пішло служити в англійському війську».

З цього можна зробити висновок: краще скрізь, у всіх випадках, користуватись тільки давнім українським словом "лицар", що прийшло в нашу літературу з уст народу.

Ріка й річка

Дехто помилково думає, що різниця між словами "ріка" й "річка" полягає в розмірі позначуваних об'єктів: велика зватиметься рікою, мала – річкою. Насправді це не так. Українським відповідником до російського слова "река" є "річка": «Під горою лисніла, як блакитна емаль, широка річка» (П. Панч). Від цього іменника походить і прикметник "річковий": «Слобода наша над самою лукою річковою на п'яти горах стоїть крейдяних» (Марко Вовчок).

Маленька річка називається "невелика (невеличка) річка" («Тече річка невеличка з вишневого саду». – Народна пісня), "річенька", "річечка" («Ой річенько, голубонько! Як хвилечки твої, пробігли дні щасливії і радощі мої!» – Л. Глібов).

А коли треба казати слово "ріка"? Це слово, вживане зрідка в українській мові, лишається для врочистого стилю, коли хочуть висловити своє піднесення або передати тон поважності чи статечності, як це бачимо в перекладі М. Зерова з Овідія: «Ріки текли молоком, струменіли скрізь нектаром ріки», – або в романі Григорія Тютюнника: «...воїн потер рукою щемлячі очі над тихою пустельною рікою».

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: